Цей текст було подано до часопису „Наука і суспільство” й після редагування (скорочення) видруковано там у ч. 10 від 1991 року, с. 6-11 під назвою „Таким його знали не всі. Роздуми про трагічну долю академіка В.М.Глушкова”.

Дописано - субота, 15 листопада 2003 р.

Із записів у щоденнику

Друге, що важко збагнути, як ми, перебуваючи в середині 50-х років у галузі обчислювальної техніки на чільних місцях, не далі другого-третього в світі, коли здавалося, що ось-ось надолужимо, станемо врівень (буквально цитую огляди з американських журналів, лист до мене з США від пана Любомира Онишкевича), відкотилися згодом на п'ятдесят якесь там? Звичайно, те зумовлено загальним зубожінням нашої економіки, про що зараз багато говориться й пишеться, але сам факт водночас закликає до стриманості, коли йдеться про здобутки. Зараз важливіше збагнути, чому темпи нашого розвитку виявилися нижчими за світові, а про лаври й литаври, якщо ми на те заслуговуємо, нехай подбають наші нащадки. Проте місце зупинки в часі у моїй давній публікації визначилося не випадково.

Нарешті, свідчення Норберта Вінера: "Я особливо щасливий тим, що мені не довелося довгі роки бути одним з ґвинтиків сучасної наукової фабрики, робити, що накажуть, опрацьовувати завдання, визначені начальством, і використовувати свій

мозок виключно in commendam, як користувалися своїми ленами середньовічні рицарі. Гадаю, що народившись в добу сучасного розумового феодалізму, я б мало чого досягнув. Від усього серця співчуваю сучасним молодим вченим, багато з яких, бажають вони того чи ні, приречені відповідно до "духу доби" служити інтелектуальними лакузами, або табельниками, які фіксують час приходу і відходу з роботи".

Лабораторія обчислювальної техніки, на роботу до якої мене зарахували в травні 1956, була приписана до Інституту математики АН УРСР, й керував нею за сумісництвом його тодішній директор академік АН УРСР Б.В.Гнеденко. Нас було з кілька десятків осіб, а разом з ІМ із двісті. Панували майже патріархальні порядки.

Політологи стверджують, що лише один-півтора відсотки людей у популяції мають хист до суспільно-політичної діяльності. Це значить, що у нашій країні до складу усіх (а зараз їх чимало) політичних партій може входити не більше 3-5 мільйонів осіб. Це теоретична межа. Відтак, решта партійців може бути лише баластом, болотом, або знаряддям чиїхось маніпуляцій. Ну а скільки членів мала КПРС ще так недавно? Тому особистостям, а наука, то суто індивідуальний різновид діяльності, втім і як література, у партіях, тим більше невизначених за складом, які не тягнуть на визначення політичних, а більше нагадують народні фронти, чи рухи, нема чого там робити! Бо приєднуючись до чого б, чи кого б то не було очевидно обмежуєш свою власну свободу, а в даному разі просто стаєш козачком, хлопчиськом на побігеньках у осіб, які, як правило, інтелектуально й морально стоять нижче від тебе.

Далі йшло розбещення виявами уваги. Наші корпуси обабіч Лисогірської вулиці розділяло метрів 50. Корисно пройтися хоча б для моціону. Ні, запопадлива челядь запихала бідолаху до авта, як зараз чинять при арешті рекетирів, й урочисто везла! Далекоглядні "учні", помахуючи хвостиками, несли свої опуси, припрошуючи(сь) до співавторства. Потроху вченого почали вводити до "вищого світу", привчали фігурувати у різних "обоймах". Якось у Києві відкривали нову станцію метро, й там серед "отців міста" притулився і Віктор Михайлович. Яке він мав до того відношення, пощо на це було гаяти час? Зрештою дійшло до смішного. Кінець 70-х років, по нараді в Раді Міністрів УРСР академік вийшов і попростував до своєї темновишневої "Волги". Раптом з якоїсь "Чайки" лунає: "Виктор Михайлович, садись, подвезу!" Наш герой круто розвертається й, сідаючи до авта можновладця, озирається, чи бачить хтось цей тріумф, вияв до нього панської ласки. А слідом попленталася його машина.

Може в нього не стало сили духу протистояти, а може надто настирно й послідовно діяли доброхоти з оточення. А може оте "Живучи в суспільстві не можна бути вільним від нього"? Пригадаймо, то була доба всипаного зірками генерального. А може то було як у В.Маяковського: "Сознательно поставил себя в услужение", "...себя смирял, становясь на горло собственной песне"? Як на мене, ці історії вкладаються в сюжет "Фауста". Чогось бажаного осягаєш, але за яку ціну!? Поет скінчив трагічно.

Погляньмо ширше на тему "вчений і доба". За якими ознаками вона добирає своїх героїв, хто стає її виразниками?

Якось після засідань філософського семінару в Новосибірську ми зібралися на вечерю в "поганці". Так у Академмістечку повелося називати ресторан на три поверхи, який зовні нагадує гриб. Моїм сусідою виявився один з докторів філософії, чиє прізвище напевно зіритувало б прибічників місцевого осередку "Памяти". Він про щось мене розпитував, я ж звик казати, як є і як я думаю. То мій співбесідник оживився (можливо я лляв воду на млинок його концепцій?) й заявив, що йому вдалося вичленити риси сучасних провідних академіків улюбленців преси. До їх кола він прилучав і В.М.Глушкова. Спробую пригадаю ту побудову й прокоментувати.

1. Невизначеність наукового доробку. Кожен може сказати, що зробив у науці І.Ньютон, Д.Менделєєв, М.Вавілов. А завдяки чому знамениті... Далі йшов перелік імен, які були, як то кажуть, на слуху. Дійсно, що? То може звання й винагороди давалися їм в першу чергу не за наукові надбання? Тоді це профанація науки. Можливо саме тому ми зараз за рівнем освіти на 28-му, рівнем науки на 53-му, а рівнем добробуту на 78 місці? І це вчорашні цифри.

Але повернемося до початку статті. В.М.Глушков – математик. Вища алгебра, у котрій він здобув ім'я як вчений, не є мій фах, але не доводилося чути, щоб його роботи в цій галузі ставилися під сумнів. Але загал знає і говорять про нього як про кібернетика, одного з творців цієї науки. Пікантність ситуації в тому, що така наука не існує зараз взагалі! Вона знову, як і на початку 50-х років, трапила в неласку. Тоді з ідеологічних міркувань чи то страхів, зараз, як така, що не впоралася, не виправдала надій.

Лаяти ту чи іншу науку за недоречності чи хиби суспільноекономічного ладу дуже зручно й втішно. Заодно вішати псів на вчених. Ну а як вони, в тому числі В.М.Глушков, роками "вішали лапшу" на вуха влади, співаючи солодкоголосими сиренами про чудеса кібернетики, її сонцесяйні перспективи, то вважаймо, що сторони поквиталися.

То невже нічого? Якщо судити з того, про що говорять, чим зараз торгують у світі з обчислювальної техніки, то таки нічого!

Ми розтринькали те, що мали в доробку. Пригадаймо ідею й серії Машин Інженерних Розрахунків (МІР). Вона зародилася в нашому Інституті, втілювалася в життя нашими інженерами й науковцями, тиражувалася на заводах України. Ідея машини "підвищеного інтелекту" реалізувалася тоді на рівні hardware'у, схемно, так тоді було дешевше й надійніше. У наш час, коли простіше побудувати чи придбати до комп'ютера велику пам'ять, цю ж ідею доречно втілювати на рівні software'у, програмово. Цікаво інше, що фактично, відволікнемося від фізичної реалізації, цим була започаткована ідея персональних комп'ютерів! Машини, які тет-а-тет спілкуються з людьми, не лише інженерами! Ідея ця, де-факто, належить В.М.Глушкову, але дали їй путівку в життя у сучасній інтерпретації, на іншій технологічній основі далеко за океаном. І як? Троє молодих людей, студентського віку десь у гаражі зібрали прототип, пустили в серію, пробили ринок, аж ми запищали від спраги за тими машинами. Тепер вони мільйонери, й таки увійшли до історії техніки. Данина розкутій уяві, заповзятливості. Нам же лишається доводити, що "Россия родина слонов".

В.М. Глушкову завадили, як на мене: гигантський інститут, індивідуальні прагення працівників котрого давали як складовий нульовий вектор (пам'ятаєте, "Рак, Лебідь і Щука"?); система в цілому, у котрій усім до всього байдуже, яка геть не здатна до технічного прогресу. Ну і, але це вже інша риса.

Недавно Верховна Рада СРСР засудила той давній вчинок брежнєвської команди, але що смикнуло В.М.Глушкова на той сольний виступ?

Проте я чітко пам'ятаю іншу колізію. "Гріхопадіння" академіка А.Д.Сахарова. У пресі з'являється гнівний осуд значної групи академіків. Серед них, для себе я б вважав це за щастя, не було підпису Віктора Михайловича. Але він сам, певно, вирішив, що відтак його не визнано достатньо видатним? То наступного дня "Вечірній Київ" видрукував його особисту неприхильну думку. Не знаю, як той гурт: хто підписував власноручно, кого приписали для годиться, а кого і не розшукали по дачах, але тут факт незаперечний.

Шкода, що такі традиції навіть зараз, у багато вільніший час, продовжують жити серед академічної братії. Усю наукову громадськість прикро дошкулив лист групи українських академіків проти Руху. Той ще не зіп'явся на ноги, а негативна думка, простіше брехня, ось вже тутечки. Десь вгорі політики збагнули, що ще не відомо, куди поведуть завтра події, то й не стали вмочати пальці. Вченим же те невтямки, це ж треба завбачати хоча б на крок вперед(!), то вони хвацько готові до будь-якої брудної роботи. Тому видко їх і не жалують ні згори, ні знизу!

З оповідей Віктора Михайловича виголошених прилюдно й у хвалькувавтій спосіб. Як у Москві його запхали до літака (знову та рекетирська манера!) і вже у повітрі пояснили, що везуть до Західної Німеччини на філософський конгрес, де на нього покладається місія бити лежачого. Себто, дати відсіч Олександрові Зіновьєву.

Нагадаю, що цей радянський філософ, ветеран війни, мав нахабство триматися власних думок, гірше того, висловлювати їх вголос та по сторінках зарубіжних видань (бо тут таке в ті часи не друкували). Відомо, що до нього по-хамськи ставилися в Інституті ті, хто власними думками не міг похвалитися. Зрештою, вченого викинули за межі СРСР та позбавили громадянства.

Виступ за тої оказії Віктора Михайловича не був надрукований, а книга О.Зіновьєва "Гомо совєтікус", видана в Москві 1991 року, оце переді мною на столі. Але все це порівняно дрібниці.

Тож сталося, наживку проковтнули. В Інституті запанувала розгубленість, усі публікації, доповідні, конструкторські начерки зависли. Що далі? А Віктор Михайлович: "Раз так вирішила партія, то будемо виконувати".

Але, що то значить "партія"? Був референдум, загальнопартійна дискусія, обговорення на з'їзді? А хоч так, що б могли визначити необізнані особи?, Ні, то купка якихось, персонально ніколи не відомо, хто саме, "своїх у дошку" хлопців між N-ю та N+1-ю чаркою вирішили по-царські "быть по сему". А наслідки, то вже вдарить по інших! По-королевські: "По нас хоч потоп!" Невдячна місія давати поради. Як би вчинив кожен з нас за подібних обставин? Але є приклад Джордано Бруно. Пам'ятаємо ми й слова академіка Миколи Вавілова: "На костёр пойдем, гореть будем, но от своих идей не отступим"! Це з нагоди суперечки з академіком Т.Д. Лисенком (не певен, що такий термін пасує до взаємин з цим кримінальним типом). Микола Вавілов загинув у саратовській тюрмі, й був кинутий до ями на місцевому цвинтарі. Пам'ятник йому поставлено там навмання, неподалік могили М.Чернишевського.

Пам'ятаємо ми виступ академіка Андрія Сахарова супроти гонки ядерних озброєнь і за права людини. Про його заслання, позбавлення усіх нагород, голодівки. Кому багато дано, з того і спитається. Тож за дороговказ непересічній людині має правити щось трансцедентальне: Істина, Совість, Бог, а не секретарі, бодай з ідеології.

Не міг наш академік не розуміти, якою шкодою для всіх нас, для розвитку обчислювальної техніки в СРСР обернеться оте недолуге рішення, а скорився, не звернувся Urbi et Orbi подібно до вчинку А.Д.Сахарова.

Наступна риса побоювання суперництва. Трохи дивно, бо Віктор Михайлович не боявся висловлювти ідеї, які проте ніхто не поспішав підхоплювати. Пам'ятаю його прилюдні скарги, що ось американці зробили, а "Я ж вам ще два роки тому пропонував те опробувати".

Але було. Коли Інститут починав формуватися, дехто з провідних радянських вчених того часу готовий був переїхати до Києва й працювати тут. Але така перспектива не приваблювала новопризначеного директора. Ясно, що при такій вихідній установці кожен адміністративно нижчий рівень має бути нижчим інтелектуально організація не здатна еволюційно розвиватися, як і ділянка науки, якщо це долідницька установа. Неможливими стають вертикальні зсуви. Ті самі особи десятиліттями посідають ті самі посади. Можливим є лише екстенсивний розвиток, як бюрократичної установи. Інститут розбухає, що далі посилює стагнацію. Але таким був і загальний триб нашого життя.

Наступна риса соціальна мімікрія, або, як сказали б сьогодні популізм. Йдеться про вміння у будь-якій аудиторії говорити на її рівні та її мовою, хто б там не були: вчителі шкіл, чиновники, військові. Тож у слухачів виникалє ілюзія, що вони думають так само, як доповідач, себто на рівні академіків! Тим завойовуються серця. Поганого тут нічого немає, якщо це вміння підтримує бажання сіяти розумне, добре, вічне, а не якісь меркантильні задуми, тоді це скорше запопадливість перед юрбою.

Само собою, ще треба вміти так говорити! Що вимагає й розуму, й інтелігентності, й словесної майстерності. Втім, у старі часи словом володів кожен гімназист. Але, по тому як вітчизняна школа була зруйнована, це стало або даниною природньому хистові, або виявляється як наслідок виховання в родині. Якщо ця родина...

Фактом є, що коли Віктора Михайловича не стало, такого хисту в нас не демонстрував ніхто.

Себто, це загальне явище, хоч науковій сіромі від того не легше.

Як показує досвід, про це пишуть дослідники, продуктивними є (і то на нетривалий час) малі наукові колективи, "команди" на 5-7 осіб, яких згуртовує не формальна дисципліна, а спільність пошуку, духовний порив. А це можливо при відповідному доборі кадрів, демократичному духові у взаєминах, що притаманне було "малій" науці.

Коли ж збиваються докупи "доробкевичі", то про науковий поступ ліпше забути. Може зараз, коли для бізнесменів відкрилися шляхи діяльності у формі малих, спільних і т.п. підприємств, довкола наукових проблем гуртуватимуться люди певних інтелектуальних і моральних якостей, що виводитиме нас поступово з кризового стану?

Час підбивати підсумки.

Чи бувають герої програних битв? Питання дещо риторичне. Можна покласти всі сили на олтар перемоги, а все ж програти. Але тоді ліпше говорити про чесно виконаний обов'язок, а не героїзм?

У матеріалах до Дня Перемоги якось читав, що ветерани війни у ФРН стидаються начіплювати свої нагороди не з огляду на характер тої війни наказ є наказ,а через те, що її з боку Німеччини було програно. То чим хвалитися?

Тож мене часом заскочує, коли, простуючи вестибюлем Інституту кібернетики, довго чимчикуєш вподовж... як би це назвати: дошка пошани, іконостас, галерея творців застою? Фотовітрину тих наших співробітників, хто сподобився отримати якісь відзнаки в часи, коли їх роздавали жменями з приводу чи без оного. Звичайно, люди працювали, але ми, наша галузь в цілому невблаганно й прогресивно відставала. То чи не достойніше зараз не хизуватися, а дошукуватися, де, коли схибили, і думати, як надолужувати загаяне?

Вертаючись до фігури засновника Інституту, зауважу, що вона все більш видається мені трагічною, бо він, без сумніву, став однією із жертв Адміністративно-Командної Системи.

Як же він опинився, словами В.Короленка, "В дурном обществе"?

Маючи довільну можливість вибирати оточення, він лишився у підсумку серед людей, котрих у духовному плані не цікавило ніщо, чиїм ідейним рушієм було оте одесько-привозівське: "Что я буду с этого иметь?". Від недавна таких "лицарів" називають "ковбасистами".

Загнавши себе силою обставин чи якихось прагнень у це коло "корисних" людей, він відтак відсік себе від інших, здатних ґенерувати духовні імпульси, плекати суспільні, культурні ідеали. Від котрогось моменту шляхи до неформального спілкування з академіком для таких були практично перекриті, у чому є і його вина. Значить пригасла потреба, а чи була раніше? А ті інші прагнули монополії на час, на увагу й, що гірше, на те, що має знати директор про свій Інститут, його людей, процеси в ньому, а що ні. "Оберігали" вченого й досягнули свого. Боюся, що чимало керівників потрапляє зрештою в таку пастку! Ну як не пригадати при цій нагоді оте знамените: "Зачем поверил их словам и ласкам ложным?". Тож, гадаю, з роками Виктор Михайлович все більше почув себе одиноко, як у вакуумі, у власному Інституті. Натомість, різні пройдисвіти, прагнучи скористатися його ім'ям, не стидалися "інформувати" й напучувати.

Пам'ятаю, як мені передали рукопис, присланий до академіка по схвалення до друку. Хоч автор був доктором наук, але текст являв собою відверту халтуру, про що я й написав у проекті відгуку. Але на нас, мене й референтів, продовжували давити від імені якогось генерального конструктора, ім'я якого мені нічого не говорило, але напевно було вагомим. Рукопис прочитав ще хтось з наших науковців, висновок той самий. Тоді "контррозвідка" нашого Інституту організувала пряму розмову академіка з тим, скажімо, Титом Титовичем. Як виявилося, він не знав нічого ні про автора, ні про його опус.

Віктор Михайлович був обурений і розстроєний, бо часом такі трюки проходили, що зрештою негативно відбивалися на репутації нашого Інституту, а це, на відміну від його прямого оточення, директорові було не байдуже. Але чому його не обурювало утилитарно-зневажливе ставлення до нього згори?

Як вчений В.М.Глушков сформувався в елітарному коли російских інтелігентів, тоді ще існували "останні могикане". Але відомо що основу, підвалини особистості закладає домашнє оточення. Яким саме воно було, мені важко судити. Але в цьому ключ до розуміння того, чи свідомо зраджував Віктор Михайлович неписаному кодексові інтелігентської етики, ставши на рейки необільшовизму, чи то був наслідок його марґінальної інтелігентності? Може він щиро вважав, що загального щастя й справедливості можна осягнути шляхами неправедними? Нетерпіння, віра у якийсь чудодійний соціо-технічний засіб, який розв'яже всі проблеми таке було властиве йому, а це питомо більшовицька риса. Проте, чи ми всі не думали так чи майже так в ті часи, прозріваючи допіру зараз з ходом перебудови? "Прискорені" шляхи ведуть в нікуди. Це збагнули зараз майже всі.

Помер чи загинув Віктор Михайлович? Гадаю, те останнє. Але якщо В.Маяковський поставив крапку сам, то академік пройшов свій страдницький шлях до кінця.

Ромен Роллан у книзі "Героїчні життя" наводить слова Людвіга ван Бетховена: "За умов мізерії моральних якостей не може бути мови про велику людину, навіть про велику людину дії, а лиш про пустих кумірів для вульгарного натовпу. Час змете їх усіх заразом. Успіх для нас без значення. Треба бути великим, а не удавати його з себе".

Не в імперативній формі, ніби-то підбиваючи підсумки життя, подібну думку, звертаючись до Долі, висловив Тарас Шевченко:

І ті, й ті слова я часом пригадую собі, співставляючи долі й дії, свідком яких привелося мені бути за роки свого трудового життя в стінах Ордена Леніна Інституту кібернетики імені В.М.Глушкова АН УРСР. Але то забавка для ветеранів. Ліпше було б, аби ці слова ставали дороговказом для молоді, яка саме накреслює свої життєві плани.

Член Центрального правління

Товариства української мови

імені Тараса Шевченка "Просвіта",

канд. фіз.мат. наук

Леонід Іваненко

36 пом.65.

Тел.276-96-19,

Іваненко Леонід Миколайович