Була така школа Починаючи з 20-х років наша сім”я жила у Харкові, тодішній столиці. Батьки були українці: народилися і все життя прожили в Україні – в Києві, де батько закінчив університет, а потім до 1933 року, в якому був репресований, займав посаду завідуючого кафедрою лукознавствства Київського меліоративного інституту, і в Харкові, куди ми переїхали з мамою та вітчимом з Житомиру. Але як і в багатьох українських міських родинах, дома у нас розмовляли російською мовою. Ми з братом почали вчитися в російській школі, але у 4-5 класах нас перевели до української школи, бо це була одна з найкращих, якщо не найкраща школа в Харкові, хоча її було розташовано у далекому від центру робітничому Червонозаводському районі, на вулиці Павлівській, неподалік від Олександро-Нєвської церкви, на той час вже недіючої. Це був край міста – далі простягалося велике Павлово поле, за ним – став. Дванадцята школа… Всі ті, хто в ній навчався, вже ніколи її не забували – до сивини, до онуків, до останніх хвороб, до прогресуючого склерозу, до повного забуття усього, що становило наше індивідуальне життя, до останнього пагорбу з останнім вінком… Пам”ять дитинства, отроцтва, юності – сильніша за все це. Бо це – пам”ять серця. Дванадцята школа ніколи не була привілейованою, як зараз деякі київські центральні школи, в ній не бувало високе начальство з офіційними відвідинами і відповідною попередньою підготовкою учнів та вчителів, в ній не стояли охоронці на кожному поверсі, не робилися щорічні коштовні ремонти за рахунок батьків. Школа була просто бідною – робітничий район, передмістя. Але дванадцята школа була дуже багатою. Справа в тому, що в цій школі підібрався унікальний склад вчителів на чолі з директором, -- педагогів, як то кажуть, від Бога. Душею школи був директор Микола Костянтинович Тесленко. Він викладав українську мову та літературу. За мету свого життя він поставив відродження української мови та культури в школі. Вічна йому пам”ять! Він був причетний до Спілки Визволення України (СВУ), мав спільні справи з С.Єфремовим, головою Спілки, і загинув одразу після процесу над СВУ, який відбувався на протязі кількох тижнів у Харківсьому драматичному театрі “Березіль”. Всі тодішні жителі Харкова пам”ятають цей чорний процес! Вся атмосфера в школі і весь педагогічний процес були побудовані так, що виховання дітей було спрямоване на створення глибоко освіченої власної української інтелігенції, носіїв національної культури, як сьогодні кажуть, національної еліти. Парадокс полягав в тому, що ми були дітьми робітників і службовців,
Всі вчителі-предметники були не тільки викокопрофесійними фахівцями, але й талановитими вихователями, просто обдарованими людьми, і це не могло не створити в школі атмосферу творчості, передусім гуманітарної та національно-фольклорної творчості. Це була дійсно національна гуманітарна школа, на зразок тих, які сьогодні ще тільки починають створюватися, хоча загальний дух епохи і майбутні орієнтири молоді були тоді, як і зараз, суто технічними – всі мріяли стати інженерами (як сьогодні програмістами та економістами) у широкому розумінні цієї професії, яке не виключало загальну високу гуманітарно-творчу освіту. Інакше і бути не могло. Хоча технічний дух школи
Пам”ятаємо, наче це було вчора, нашого класного керівника Володимира Васильовича Підліснюка. Він викладав фізику і біологію, але саме він, котрий з ранку до вечора був у школі, навчив нас любити Івана Франка, Лесю Українку, Олександра Олеся, сам писав вірші. За цим прикладом почали і ми всі з п”ятого класу писати вірші, які постійно друкувалися у шкільному часопису, що регулярно виходив у кожному класі. Видавався також і загальношкільний часопис під промовистою назвою “Творча думка”. Може десь в архівах дванадцятої робітничої школи ім.Т.Шевченка м.Харкова він і зберігся… Пам”ятаємо Ілька Опанасовича Вишинського, що викладав математику, заступника директора Федіра Петровича Бухалова, який відповідав за географію офіційно, а крім того обидва неофіційно і безкоштовно прилучали нас до національної культури. Анатолій Федотович Червинський викладав українську та російську літературу, і зумів зробити це так, що ми і посьогодні впевнені в тому, що це – дві самостійні культури, які значно відрізняються одна від одної, хоча обидві були цікавими. Квіти, які малювали з однаковим захопленням хлопці і дівчата на уроках художниці Марії Романівни, зберігає зорова пам”ять і посьогодні, так само, як рядки класичної української поезії можемо декламувати безпомилково навіть і завершуючи земний дев”ятий десяток. Наші вчителі, переважно із Західної України, були освітянами за покликанням. Дивним було те, що вони всі зібралися разом в одній звичайнісінькій школі у бідному робітничому передмісті. Згідно з духом того часу, в школі були відмінно організовані теслярська майстерня, де хлопці засвоювали особливості давнього національного орнаменту по дереву, виготовляючи дерев”яні глечики в українському стилі, рамки, пенали, тощо, та кравецька майстерня, де дівчата шили та гаптували дуже красиві національні сорочки, жіночі та чоловічі. На свята в школі всі вбиралися в українське вбрання. Це не було ані примусовим, ані примітивно-фольклорним, як у пізніші часи, коли вже не було цієї
Не пам”ятаємо, чи були по стінах в школі портрети Леніна та Сталіна, здається, не було, але два великі та гарні портрети Тараса Шевченка висіли в школі. Найбільшими та найкращими святами були не Перше травня та В школі було повне заглиблення в українську мову: не тільки на всіх уроках, але й на перерві ми розмовляли між собою виключно українською. Приходячи один до одного в гості, в приватних умовах ми вживали українську. Думали і писали вірші теж українською. Нам це подобалося. Ми грали у мову. І ця гра була захоплюючою. Я часто хворіла, і весь клас писав мені листи та записки українською мовою і по черзі відносили їх. Нам з братом спочатку було дуже важким таке повне заглиблення у нерідну мову, але дуже швидко ми почали вільно спілкуватися та вчитися. І поступово нерідна мова ставала рідною. Пізніше я довідалася, що метод повного заглиблення з успіхом використовується у вивченні іноземної мови. Чи знали про це наші вчителі? Гадаємо, що ні, адже для них ця мова і була рідною… Сьогодні ми сприймаємо цей експеримент як дуже вдалу культурницьку експансію, яка тільки і може бути культурницькою. З нас таки створили за дуже короткий відведений для експериментаторів проміжок часу національно свідомих і освічених людей. Ставимо собі питання: чому українізація 1928 року була підхоплена і з великим захопленням сприймалася підростаючим поколінням – власне, тими, на кого її і було розраховано? Чому сьогоднішня українізація вже переросла у глибоку національну кризу і не сприймається сучасними підлітками? Хіба справа у тому, що комп”ютерне “покоління Пі” не задовольняється українськими глечиками? Думаємо, справа не в глечиках, хоча профанація національної культури на сучасних уроках українознавства сягає вже меж національного злочину. Гадаємо, що минуле, попри весь його тоталітаризм, який ми відчули на собі, ймовірно, краще за інших, мало одну позитивну рису, відсутню у сучасності. Це – наявність духовного ідеалу, можливо, зрадливого, але все ж таки духовного, культурного, відмова на державному рівні вважати гроші та їх здобування будь-якою ціною єдиною і найвищою метою людського існування. Ми – старі люди, і нас вже не можна переконати в тому, що тяжіння до високого ідеалу нашої юності було суцільним лицемірством. Навпаки, ми вважаємо лицемірством саме сьогоднішню ситуацію, і це лицемірство дуже гостро відчувають діти. Нещодавно в одній із нецентральних київських шкіл на уроці паріотизму, який традиційно проводиться ветеранами війни, довелося пояснювати
Мріємо, як було би корисно, якби ті численні ліцеї, що зараз виникають як гриби після дощу, врахували досвід національного виховання у дусі духовної культури дванадцятої української школи міста Харкова, досвід, зараз забутий. Чому? Процес СВУ тоді був закінченням цього досвіду. Процес СВУ, який ми, вже випускники, перелякані і нічого не розуміючі, слухали по радіо і
Але процес СВУ дійсно мав і виховне значення для нас. Якби ми не пройшли на порозі дитинства цього досвіду, ми не змогли б вистояти і не зламатися через кілька років, в юності, коли в 1933 році так само безслідно зникали один за одним наші батьки: вітчим, мати, батько, і ми залишалися самі, виключені з інститутів як діти ворогів народу, позбавлені навіть карток на хліб в той час, коли вранці на вулицях Харкова вантажні машини збирали ще живих, помираючих від голоду селян, які повзли з передмістя… …В 1933 році в Харкові на горищі власного будинку після арешту батька завісився талановитий студент радіотехнічного факультету Харківського університету Володимир Водолащенко. Він не закінчував дванадцяту школу, навчався в іншій. Ми ж вистояли тому, що за нашими плечима була наша дванадцята Школа. Адже ті, хто навчався в ній, пронесли через все життя, де б вони не були, теплий світ української культури. Культури, яка протистоїть смерті. Саме це і допомогло вижити, і жити, і зробити те, що були в змозі зробити. К.О.Шкабара, кандидат технічних наук, С.О.Шкабара, інженер-полковник.
Від публікатора
І ще одне. У грудні 1991 року в Києві урочисто святкували 40-річчя створення першої в Європі ЕОМ МЕСМ. Було знято фільму, де на питання ведучої відповідали учасники цієї історичної події, а їх на тоді залишилося близько десяти, К.О.Шкабара була найстаршою серед цих вже літніх людей. Подія співпала з іншою подією – проголошенням незалежності України. Ведуча дуже обережно попередила: “Я буду ставити питання українською мовою, а ви можете відповідати російською
“На початку життя школу пам”ятаю я”(О.Пушкін).
ПРОЩАННЯ З ДРУЗЯМИ НА ВИПУСКНОМУ ВЕЧОРІ 1928 р. Друзі прощайте, прощайте любі, Сьогодні останній я з вами день. Чи ще побачимось ми коли вдруге? Життя норовистий поніс нас кінь. Поніс… Закрутилось в пекельнім танці Все, все навкруги, і нема вороття, -- То в річку струмочок впадає вранці, То входимо ми у бурхливе життя. А річка похмура, а річка сувора Наморщила чоло, чекає нас вже… І ми несміливо ввійдемо скоро, І вітер закружить, і нас понесе… Треба навчитися твердо стояти, Щоб подолати цю річку життя, Лише злякатися, трохи схибити, -- То з грізної прірви нема вороття. Як будем хоробрі, йтимо сміліше, Як поєднаємо думки й діла, -- Станемо ми відтоді найсильніші, Буде нам стежка до щастя ясна. Ось вже лагідні бурхливії хвилі Ластяться ніжно, як кіт біля ніг. Стали коню навіть поводи милі, Давно вже забув, як крутити він міг. Ходімо ж сміліше, ви чуєте сурми? Там, на порозі, чекає нас кінь!.. Друзі прощайте, прощайте, любі! Сьогодні останній я з вами день… 1928, червень.
Підготовка та публікація Т.Г.Свербілової, кандидата філологічних наук, старшого наукового співробітника Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України.
тел.(дом.) 228-24-40
Подруги
революційні ювілеї, а дні народження та роковини смерті Тараса Шевченка. Вони тривали кілька днів і викликали загальне захоплення всієї школи. Вистава “Прометей” за Шевченком була цілком професійною, адже участь в ній брали і учні, і вчителі. Театральний конкурс існував навіть на роль юрби, яку із великим задоволенням ми виконували. Були декламації віршів, присвячених Кобзарю, на багатьох мовах: не тільки українській, а й російській, польській, болгарській, тощо. Українська культура засвоювалася як європейська. На святах співав наш прекрасний дитячий хор, який з великою любов”ю виплекав наш вчитель Дмитро Харитонович. Неймовірно, але шкільний хор виступав на сцені Харківського оперного театру! Зараз в це важко повірити, але тоді це сприймалося як звичайна річ! Наш хор посідав одне з перших місць у Харкові. Ми і зараз пам”ятаємо ті українські пісні, що співали тоді. І це не був той обмежений і дозволений “малоросійський” репертуар, який звучав на тій же сцені багато пізніше і на протязі багатьох десятиріч. Це була справжня народна пісня і справжні обробки великих українських митців, не дуже відомі навіть і сьогодні – адже ланцюг культурного відродження було штучно перервано, і з цим вже нічого не подієш. Є цінності, які вмирають назавжди із смертю покоління людей -- носіїв цих цінностей.
